Тарас Ткаченко – відомий український кінорежисер, що зняв картини "Чорний ворон" з Тарасом Цимбалюком та Наталею Сумською, "Гніздо горлиці" з Риммою Зюбіною, серіали "Хазяїн" із Богданом Бенюком та Ольгою Сумською, "Мама" з Олесею Жураківською та багато інших робіт. Влітку 2022 року митець мобілізувався до лав ЗСУ.

В інтерв'ю Тарас Ткаченко поділився думками про кінематограф воєнного часу, згадав про роки, коли творчість українською не віталася в суспільстві, та розповів, як вдалося переломити ситуацію. А також привідкрив закулісся зйомок своїх відомих картин.

– Тарасе, як згадуєте перші місяці повномасштабного вторгнення?

– Увечері попереднього дня ми зводили звук нашого серіалу "Хазяїн". Залишалося роботи на один день, планували назавтра зустрітися, доробити, але вранці прокинувся від вибухів. Через декілька днів вивіз родину у Львів до друзів, сам повернувся в Київ. Згодом мене попросили вивезти літню пару на захід, у них був свій транспорт – я погодився. Повертаючись додому (поїзди в Київ йшли порожні), зустрів японську кіногрупу, вони їхали робити репортажі. Оселив у себе, ми потоваришували, почав їм допомагати.

– В одному зі своїх інтерв'ю ви зізналися, що на початку великої війни відчували, як більшість колег, певну розгубленість, бо кінопроцес став на паузу. 

– Ну кіно і тоді працювало, але інакше. Ми знімали з іноземними журналістами, мені здається, що цей вклад ще зрозуміємо. Це називалося фіксерство (фіксери – люди, які допомагають, зокрема іноземним журналістам, що в Україні висвітлюють війну, із пошуком сюжетів, співрозмовників, залагоджують побутові питання. – Ред.). Але це не було заробітчанством. Японці за два місяці роботи дали мені, здається, 300 євро. Заробітком це назвати складно, ці кошти навіть не покривали бензин, але мені така робота була дуже важлива як громадянину.

Зараз кажуть, що світ побачив війну очима закордонних журналістів. А мені здається, що світ побачив війну очима українських фіксерів, які возили, показували, часом конфліктували із військовими адміністраціями, бо тоді була паніка і хаос. Ніхто не знав, що можна знімати, що – ні, що показувати, що не треба. І ці люди, а серед них багато моїх колег, які взяли на себе цю функцію, вони дуже багато зробили для того, щоб Україна була видима тоді в світі. Це основна робота, яку на той час робили українські кіношники.

Потім я зійшовся з військовими, вони кажуть: "Слухай, хочемо зробити фільм "Битва за Київ", шукаємо режисера". А для мене, крім творчої реалізації, це була прекрасна можливість побувати всюди, куди просто так не потрапиш – місця, що наближені до лінії боїв; села, які були раніше окуповані. Я почав їздити з ними, а з часом мобілізувався. Влітку 2022 року вже був у війську. Служу в медійному центрі Сухопутних військ, ми займаємося виробництвом медіаконтенту для соцмереж, телеканалів. Що відбувається зараз у кіно? Більшість моїх колег активно знімає. Я б не сказав, що українська кіноіндустрія наразі стоїть, вона працює.

– Як ви ставитеся до того, що повертаються на телеекрани мильні серіали, розважальні телешоу – це на часі зараз?

– Тут грають роль особисті бар'єри кожного, я б, наприклад, такі речі не робив би. Але наше українське телекіно (не кажу про кіноіндустрію) – воно таке, знаєте, трохи з пониженою соціальною відповідальністю. Іноді дивуєшся: чому знімаємо якісь буденні речі, коли маємо такі реалії в Україні? А телефільми робляться так, ніби цього немає. Але, з іншого боку, я зараз говорю з продюсерами, які працюють на європейський ринок, вони кажуть: все, Європа закрилася. Там вже не хочуть бачити війну, мовляв, нам не треба, ніяких кінофестивалів з такими картинами. Не виключено, що так працює і в суспільстві. І якщо глядач хоче дивитися серіали, йому це пропонують.

– Тобто ви думаєте, що продюсери йдуть за глядацьким настроєм, а не за звичкою, що таке знімати простіше?

– Я думаю, і за звичкою також, бо це вже накатана доріжка, не треба особливо ризикувати. А щоб зробити соціально відповідальний проєкт, треба мати громадянську сміливість і бути готовим до того, що його може не прийняти аудиторія. А з іншого боку, телебачення – це така прірва, в яку все згодується. Це ж неймовірна кількість годин ефірів, під час яких повинні весь час щось видавати. І зробити все однаково високохудожнім та соціально відповідальним, мабуть, неможливо. Проте шкода, що величезні майданчики для охоплення є, а важливих тем там порушується замало. Хоча варто визнати, що матриці хоча зі скрипом, але сиплються.

– Ігрове кіно зараз на часі?

– Якщо зануримося в історію, то побачимо, що культура творилася в найбільш тяжкі буремні роки – писали поети, письменники, співали хори, грали оркестри, засновувались академії мистецтв. Для України продукування культурних цінностей – це такий же закон виживання, як і воювання. І ми повинні робити це активніше. Створювати українське середовище довкола нас – українське за духом, за думкою, за мовою. Маємо відвоювати YouTube, слава Богу, це вдалося з кіно, телевізійними та радіоефірами. Багато хто казав: та ви не заповните українським продуктом. А нам вдалося. Проте завоювати YouTube і ТікТок – це, погодьтеся, сьогодні набагато важливіше, ніж кіноекрани. Скільки часу люди проводять в інтернеті і скільки в кінотеатрі?

– А від чого залежить успіх у цьому: від особистості творчих людей чи насамперед повинна бути підтримка держави? Що потрібно зробити, щоб стало так, як ви розповідаєте?

– По-перше, це фінансування. Росія поки що переважає нас тут, тому що банально вкладає величезні кошти в продукування своєї культури, вливає астрономічні гроші в ідеологію. Це продукт і він вимагає грошей. Навіть візьмемо письменника, здавалося б, йому потрібні лише папір і ручка. Але ж і жити має, поки пише. Потрібно купити його час, забезпечити стабільність. А ми хочемо не вливати гроші в ідеологію, але її мати. Однак навіть найпростішу зброю безплатно не виготовиш, а слово – це теж зброя, вона вражає мозок і серце людини. Треба розуміти це.

Друга умова: нам потрібна велика кількість освічених людей, які б творили і про історію, і традиції, і культуру, і літературу. І щоб все це було талановито, цікаво, динамічно, а не як нудні конспекти. Поки що це робить купка ентузіастів. Ще один бік: звичайний протекціонізм, тобто захист національного виробника. Коли зносили пам'ятники Пушкіну, дехто нарікав: ну, чим він завинив? А якого біса він там робив? Це чужа культура! Він що, в Тернополі був коли-небудь у житті? Чи немає достатньо цікавих тернополян, яких варто вшановувати? Це наші вулиці. Вони повинні бути названі іменами українців.

Це наш простір, ми повинні його заповнювати своїм. Так було з квотами на телебаченні та радіо. Нам тоді добряче вставляли палки в колеса, казали, наприклад, що українська мова непридатна для глибоких драм. Тепер це звучить як анекдот, правда ж? Як нісенітниця, а свого часу таке заявляли серйозно. У 90-х роках, коли я вступав до університету, казали, що українська мова для літератури може бути, але науковою вона ніколи не стане. Це неможливо, бо вона, мовляв, занадто бідна. Це тепер теж звучить як маячня якась, безглуздість. А колись таке заявляли дуже поважні на той час люди.

– Що вам сподобалося з тих фільмів, які бачили вже після вторгнення?

– Скажу відверто, поки що чогось такого, що дуже запало в душу, не побачив. Дуже хороший фільм "Як там Катя?" Непоганий – "Буча". На нього вилилося дуже багато хейту, здається, цей фільм почали ненавидіти ще до того, як він виробився. Я не побачив у картині кон'юнктури, натомість там чітко прослідковувалася спроба осмислити події за свіжими слідами, а це досить відважно. Звичайно, в стрічці не без проблем, але, вибачте, хіба до того все в українському кінематографі було ідеальним? Ми занадто суворо судимо себе – це така українська традиція. Себе любимо судити суворіше, ніж інших. А повинні нарешті почати себе любити.

Нашому "Чорному ворону" теж свого часу дісталося. У цьому фільмі було дуже очевидне передчуття майбутньої війни, картина вийшла багато в чому пророчою, однак тоді не хотілося в це вірити. Можливо, це і лякало людей, коли вони дивилися фільм. Зараз я вже декілька разів показував його під час війни, і глядачі, які переглядали його по другому колу, казали: абсолютно інше кіно. Мені приємно, що цей фільм внесений у програми морально-психологічного забезпечення – його показують у військах.

– Фільм "Чорний ворон" знято за однойменним романом Василя Шкляра. Його було активно залучено до зйомок – брав участь у роботі над сценарієм, приїздив на майданчик переглядати відзнятий матеріал разом із вами. Це була комфортна співпраця?

– Василь Шкляр розумів, що це не фільм, який повністю повторить книгу. Звісно, в якісь моменти йому було важко, але він всіляко намагався не діяти упереджено. Для нього це був, знаєте, такий шлях компромісів великою мірою. Але мені здається, що найголовніше, що я зміг передати, – це дух цієї історії, нескореність та прагнення боротися заради ідеї. Головний лозунг цього фільму в тому, що втрати в боротьбі завжди набагато менші, ніж втрати в окупації. Це те, про що Шкляр говорить у картині (письменник закадрово озвучив історичні коментарі в стрічці. – Ред.). Це те, для чого цей фільм і створювався, власне. Я казав, коли робив це кіно: хочу дати українцям право на агресію.

– У цій картині зіграли багато відомих акторів. Скажіть, важко працювати з іменитими артистами?

– Ні, абсолютно. Ви знаєте, я вже давно переконався, що чим значнішою є людина, тим з нею легше і тепліше. Окрім того, ви ж знаєте, як вони всі, на жаль, обділені хорошими ролями. Тільки подумайте: масштаб особистості потужний, грандіозний, а ролі такі не пропонують. Тому, коли отримують гарну пропозицію, то ти для них дуже швидко стаєш хорошим другом. Ніхто з них не включав зірку, принаймні у мене не було такого ні разу. Атмосфера на майданчику царювала вражаюча. Ми всі на якомусь одному подиху працювали. Були моменти навіть, коли до мене приходили артисти, казали: слухай, у мене роль недограна. Здавалося б, відзнявся, йди додому, а – ні. І ми сідали разом, щось додумували – це так цікаво. Дуже хороша синергія була на зйомках, цей фільм нас усіх дуже здружив.

– А як складаються стосунки з акторами, яким доводиться відмовляти після проб? Наприклад, у вашому не менш відомому фільмі "Гніздо горлиці" на роль, яку зіграв Віталій Лінецький, пробувались дуже відомі актори, зокрема – Стас Боклан. Він не образився, що його не взяли?

– По-людськи образився, і я його розумію. Думаю, так повівся не через те, що не взяли, а тому, що я занадто обіцяльно поводився, багато його пробував. А потім підманув. Це для акторів дуже болючий удар по самолюбству, тому в нас із ним був конфлікт. Не публічний, просто знаю, що він у якихось дружніх компаніях розповідав про цю ситуацію, а до мене це доходило. Я мушу перепросити в нього, тому що дав відчуття, що це буде, а потім забрав. Але вже скільки років пройшло, сподіваюся, що під час зустрічі потиснемо один одному руку. Всі ці роки доля якось нас не зводила.

– Розкажіть, будь ласка, новому поколінню людей, які читають нас, хто такий Віталій Лінецький, який загинув через нещасний випадок у той час, коли ви знімали фільм?

– Це був актор без шкіри, знаєте, в яких оголена нервова система. Як професіонал – просто неймовірно витончений інструмент, а як людина – дуже вразливий, тому мав непросту долю, необлаштоване життя – ніде прихилитися не міг, це було видно. Йому і сім'я не вдавалася при тому, що він дуже ніжно ставився і до сина, і до батьків, просто їх обожнював. Але такий, як кажуть, неприкаяний чоловік. І ця риса, з одного боку, дуже обтяжувала йому життя, а з другого, як шаманська хвороба, давала можливість робити те, що він робив. І так виходило, що в його театральному житті було багато цікавих ролей, а в кіно якось не складалося. Тому він дуже віддано поставився до своєї ролі у нас, бо відчув у ній шанс реалізуватися.

Знаєте, в мене складалося враження, що навіть після загибелі він незримо був присутній на майданчику. Дякувати Богу, майже 90 відсотків того, що ми бачимо на екрані, зіграно Віталієм, але для деяких сцен таки довелося взяти дублера. І так сталося, що ним став місцевий житель, який здавав нам хату. І ви знаєте, це так дивно, але цей чоловік, одягнувши костюм Віталія, дуже змінився. В житті він такий трохи кручений, хитруватий. І тут раптом перед нами з’явився абсолютно інший чоловік. Добрий, неймовірно включений у справу. У нас було кілька нічних зйомок, пам’ятаю, проходжу садочком, він стоїть, а в мене враження, що це Лінецький.

– У цій картині зіграли також відомі українські акторки Римма Зюбіна та Наталя Васько. Вони стали вашими друзями?

– Так, єдине, що в мене зараз після служби не так багато часу залишається на спілкування. Але Римма навіть стала хрещеною мого сина Луки. На жаль, ми бачимося набагато рідше, ніж нам би хотілося, але бачимося. Дуже люблю ще одну акторку – Олесю Жураківську, яка знялася в мене в серіалі "Мама". Ми дуже з нею споріднилися в процесі роботи. Я вважаю, що це неймовірно глибока і дуже точна актриса. В неї є дуже цікава риса: витончена народність. Сподіваюся, що ми ще попрацюємо разом. Мені кажуть, що я люблю знімати жіночі фільми – і це правда. Може, колись Римма Зюбіна і Олеся Жураківська зійдуться в мене на одному майданчику. Це був би вражаючий ансамбль.

– Чи не образливо вам, що актор Тарас Цимбалюк, який велично зіграв у картині "Чорний ворон" головну роль – непохитного націоналіста, зараз часом розмінює свій талант участю в картинах, які не мають художньої цінності?

– Ви знаєте, я б не хотів це коментувати, тому що не знаю, як живе зараз Тарас, що ним рухає. Правда, не знаю, що сказати… Так, він не у війську, але, можливо, волонтерить та донатить, просто не розповідає про це. До речі, в "Чорному вороні" знімалися актори, які з початком вторгнення пішли на війну – Володя Ращук, Даня Мірешкін, Андрій Федінчик. Тарас Рибальченко, другий режисер картини, служить у ППО, прикриває небо, по-моєму, вже сьомий "Шахед" збив, розповідав про це. Реквізитор Тимофій Бойко, на жаль, загинув під Херсоном. Його довго не могли знайти, мабуть, рік йшли пошуки. Художниця по костюмах Марія Квітка активно волонтерила в Запоріжжі з початку вторгнення. А з Тарасом я не спілкувався багато років, тому зараз починати заочно звинувачувати його в чомусь, погодьтеся, це негарно.

– Як вам працювалося з Богданом Бенюком, що зіграв головну роль у серіалі "Хазяїн", який ви знімали?

– Просто приголомшливо! Це людина, сповнена гумору, життя, і в той же час дуже глибокий чоловік. На знімальному майданчику схоплює все з півслова. І мені здається, що його найглибша драматична роль ще попереду.

– У п’єсі "Хазяїн" Карпенка-Карого, за якою знімалася стрічка, є персонаж Зеленський. Як ви ставитеся до того, що в постановці Театру на Подолі, яким керує Богдан Бенюк, він став Залуським? Як відомо, через вилучення згадки про літературного тезку президента авторів звинуватили у цензурі.

– Так, ми дружимо. Олексій, до речі, був у нас на зйомках "Гнізда горлиці", і я навіть зняв його в масовці. Він приїхав у гості до Віталіка Лінецького. І ми провели вражаючий день разом у Карпатах на вихідних. І на ранок понеділка в нас була зйомка, він каже: "Давайте актором попрацюю, що, дурно приїхав?". Тож я маю досвід знімання провідного актора у масовці. З Ахтемом у нас теж хороші стосунки. Ми ще поки разом не працювали, але думаю, що це питання часу.

Оксана ГАЙДОР, ОБОЗ.UA